ГОЛКІПЕР, ТРЕНЕР, ПРОФЕСОР
У довіднику «Гандбол», що вийшов у московському видавництві «Физкультура и спорт» в 1982 році, йому присвячене лише кілька рядків: «ЦАПЕНКО Валентин Олександрович, народився 22 грудня 1938 року. Заслужений тренер УРСР (1977 р.). Один із кращих воротарів радянського гандболу 60-х років. Учасник чемпіонатів світу 1964, 1967 років. Провів у складі збірної СРСР 62 міжнародні ігри..."
Не багато шанувальників гандболу знають, що Цапенко – уродженець Бердянська. У приазовському місті пройшли його дитячі та юнацькі роки, там же він закінчив машинобудівний технікум. Можливо, Валентин і став би згодом фахівцем з ремонту й монтажу верстатного устаткування, якби не його любов до спорту.
Втім, спочатку мова йтиме не про гандбол. Першим і, можна сказати, серйозним захопленням Валентина Цапенка був волейбол. Тринадцятилітнім хлопчиськом він прийшов у місцевий «Спартак» до чудового тренера Костянтина Семеновича Паскова. І той не тільки довів його майстерність до рівня члена збірної області, а й переконав у необхідності вступу до інституту фізкультури.
На початку 60-х Цапенко, студент денного відділення КДІФК, грає за волейбольну збірну вузу, залучається навіть до учбово-тренувального збору в складі київської команди майстрів «Локомотив»... Ну, а в гандбол, як вважає сам Валентин Олександрович, він потрапив випадково, але не в останню чергу внаслідок того, що саме в ті роки цей вид спорту переживав справжній бум у столиці України. Настільки підвищений інтерес до цієї гри забезпечив невичерпний ентузіазм завідувача кафедрою спортивних ігор інституту фізкультури Євгенія Івахіна, котрий на той час очолював не тільки інститутську команду, що успішно виступала у всесоюзних турнірах, а й чоловічу збірну країни.
В одній групі з волейболістом Цапенком вчилися кілька перспективних гандболістів. І, коли в другій команді вузу, що брала участь разом з першою в чемпіонаті міста, з'явилася вакансія воротаря, вибір припав на Валентина. Мабуть, не залишилася непоміченою його надійна гра в захисті у волейбольних двобоях.
— Відверто кажучи, — згадує Валентин Цапенко, — я не дуже хотів дебютувати в незнайомому для мене виді спорту. Спочатку відмовлявся, але, зрештою, піддався: після того, як у фінальному матчі чемпіонату між першою й другою командами нашого інституту я парирував п'ять семиметрових кидків, і дублери виграли ту зустріч, Івахін влаштував рознос «основі», за яку виступали такі визнані майстри, як Володимир Кобзар і Микола Морозов. А мене розпорядився перевести з волейбольної спеціалізації на гандбольну. Щоправда, я ще довго не міг погодитися з думкою, що волейбол відійде на другий план, і відвідував тренування обох команд. Одним словом, спорт у моєму режимі дня був присутній з восьмої ранку до пізнього вечора... Коли ж основний воротар нашого «Буревісника» Юрій Шебалкін (до речі,він багато чому мене навчив), прийняв запрошення московського «Труда», я почав усвідомлювати перспективу, що відкривалася переді мною, і вже повністю присвятив себе гандболу.
Два роки по тому Валентин Цапенко вже захищав кольори «Запоріжалюмінбуду». На той час він виконав норматив майстра спорту, неодноразово запрошувався до збірної СРСР. Однак, перш ніж стати основним її воротарем, довелося витримати конкуренцію з боку Джемала Абайшвілі з чемпіонського складу тбіліського «Буревісника», що делегував до збірної країни також таких самобутніх гравців, як Джемал Церцвадзе й Лері Картозія. «ЗАБ» був представлений Юрієм Рєзниковим, Валерієм Зеленовим і Геннадієм Попадчуком. Саме вони й умовили Валентина переїхати до Запоріжжя.
У складі «ЗАБу» Цапенко виступав протягом 12 сезонів. В 1964 році став володарем срібної медалі, в 1965 і 1968 - бронзових нагород чемпіонатів СРСР. Його груди прикрашав знак «Почесний майстер спорту». Неодноразово протягом ігрової кар'єри Валентина визнавали кращим голкіпером країни. І лише в 1975-у, отримавши тяжкої травми (відразу два ушкодження меніска лівого коліна), він змушений був завершити активні виступи у великому гандболі.
На той час за плечима Валентина Цапенка були два чемпіонати світу. В 1964 році збірна СРСР фінішувала п'ятою, три роки по тому піднялася на четверту сходинку.
— У нас тоді «атомна» команда була, — не без гордощів говорить Валентин Олександрович. — Церцвадзе, Пхакадзе, Мазур, Рєзников, Климов, Соломко, Зеленов... На жаль, у півфіналі не налаштувалися належним чином на двобій з датчанами, яким, на мій погляд, ані чим не поступалися, і програли - 12:17. Якби виграли - могли б і за «золото» посперечатися зі збірною Чехословаччини.
На чемпіонат світу-70 у Францію Цапенка не взяли, хоча один з наставників збірної СРСР Яніс Грінбергас наполягав на цьому. Але його помічник Анатолій Євтушенко зробив ставку на малодосвідчених тоді ще Михайла Іщенка і Яна Вілсона. У підсумку - дев'яте місце...
Тренерську діяльність Валентин Цапенко починав у рідному «Запоріжалюмінбуді» як директор дитячо-юнацької спортивної школи. А оскільки база її на той час не витримувала ніякої критики, довелося безпосередньо займатися й будівництвом Палацу спорту тресту.
І отут раптом про Цапенка зненацька згадав Анатолій Євтушенко, той самий, котрий свого часу відмовився від його послуг як воротаря. Протягом 17 років, аж до розвалу СРСР, Валентин Олександрович працював з воротарями збірних команд країни. Він допомагав удосконалювати свою майстерність таким голкіперам, як Микола Томін, Михайло Іщенко, Олександр Шипенко, Микола Жуков, Михайло Юзько, Микола Плюйко... Збірна СРСР у той період завоювала «золото» Олімпіад у Монреалі та Сеулі, «срібло» Ігор-80 у Москві, титул найсильнішої команди світу в 1982 році...
Багаторічна праця тренера воротарів була гідно оцінена. В 1977 році Валентину Цапенку присвоїли звання заслуженого тренера республіки, п'ять років по тому - заслуженого тренера СРСР, нагороджений він також медаллю «За трудову відзнаку».
Працездатність цієї людини вражала. Постійні роз'їзди зі збірною по різних турнірах, учбово-тренувальні збори не стали перешкодою на шляху до ще однієї мети. Він був твердо переконаний, що великий спорт вимагає й чималих знань, особливо від тренера, і вважав за необхідне для себе закінчити аспірантуру при Київському інституті фізкультури. Успішно захистившись в 1992 році, Валентин Олександрович став кандидатом педагогічних наук.
Як це не парадоксально, але постійна робота в штабі збірної СРСР мала й свої мінуси. У той час як менш досвідчені колеги їхали працювати за рубіж, Цапенко й мріяти про це не міг - потрібний Батьківщині. Але ж надходили вигідні пропозиції від клубів Швеції, ФРН, Франції... Своєрідною віддушиною були лише відрядження на кілька місяців до Іраку, Йорданії, на Мальту, куди Валентин запрошувався як тренер-консультант...
Не склалася у Валентина Олександровича робота на посаді головного тренера чоловічої команди ЗІІ. Цей колектив тоді переживав період зміни поколінь, а результат вимагався високий... Та й як наставник воротарів Цапенко опинився не при ділі, коли відбувся розпад Союзу. Багатющі досвід і знання цього фахівця виявилися непотрібними ані Росії, ані Україні. Втім, подібна доля спіткала не тільки його...
Нетривалий період Валентин Цапенко очолював учбово-спортивний відділ обласного спортклубу «Гарт», але гра, якій він присвятив практично все життя, там не культивувалася. Коли ж у 1996 році від голови правління ВАТ «Мотор Січ» В'ячеслава Богуслаєва надійшла пропозиція попрацювати в жіночому гандбольному клубі, Валентин Олександрович із радістю відгукнувся. З його приходом у «Мотор» в 1996 році помітно додали в майстерності голкіпери першої команди, гідний резерв для неї підростав у «Моторі-2», з яким також працював Цапенко...
Однак Валентин Олександрович приймає рішення докорінно змінити поле своєї діяльності й присвятити себе науковій праці й підготовці спортивних кадрів: восени 2000 року він дебютує на кафедрі спортивних ігор Запорізького держуніверситету з читанням лекцій із загальної теорії й методики спорту.
— Валентине Олександровичу, чи виправданим був цей вибір? – запитую ювіляра.
— Ці вісім років були для мене досить плідними. У Запорізькому національному університеті, де набув статус доцента, професора, а з початку нинішнього навчального року перейшов на кафедру управління фізичною культурою та спортом ЗНТУ.
— Ви завідуєте кафедрою?
— Мене керівні посади й організаційна робота, що з ними пов’язана, сьогодні не цікавлять. Стан здоров’я вже не той, що колись. Позначилися навантаження тих часів, коли я активно займався гандболом, і багаторічної тренерської роботи в штабі збірної СРСР. Професіональний спорт, на мій погляд, ще нікому не гарантував відмінного здоров’я, а тільки завдавав йому шкоди. Тож мене більше влаштовує звичайна викладацька робота. Адже є достатні знання й досвід, які я охоче передаю молодому поколінню.
— Ваш зовнішній вигляд аж ніяк не свідчить про поганий стан здоров’я. Яким чином підтримуєте оптимальну форму?
— День я починаю з ранкової зарядки з певним навантаженням. Це мені додає впевненості, без чого неможлива викладацька, а також наукова діяльність. Протягом останніх восьми років я підготував понад сто науково-методичних робіт, у тому числі п’ять – під грифом Міністерства освіти і науки України. Підготував також до друку дві монографії.
— На ваш погляд, ви усього досягли, про що мріяли?
— Межі мріям і цілям немає. Але коли досягаєш певного результату в тій сфері, в якій працюєш, тебе переповнює відчуття власної корисності для суспільства.
— Кого із нинішніх запорізьких гандбольних голкіперів можна вважати гідними нащадками воротарської слави Михайла Іщенка, Олександра Шипенка, Якова Спекторова і, звичайно ж, Валентина Цапенка?
— Вважаю висококласним стражем воріт голкіпера збірної України Євгена Будка, який тривалий час захищав кольори «ZTR», а нині – підмосковного клубу «Чеховські ведмеді». На жаль, решта не дотягують до його рівня. Деякі ще молоді, і в них ще все попереду, а досвідчені не демонструють потрібної стабільності. Користуючись нагодою, хочу побажати нинішньому поколінню запорізьких гандболістів підвищення спортивної майстерності, досягнення високих цілей. На жаль, висококваліфіковані гравці нині шукають кращого життя за межами нашої країни, оскільки в нас немає тих умов, які їм пропонують зарубіжні клуби. Залишається чекати кращих часів.
У довіднику «Гандбол», що вийшов у московському видавництві «Физкультура и спорт» в 1982 році, йому присвячене лише кілька рядків: «ЦАПЕНКО Валентин Олександрович, народився 22 грудня 1938 року. Заслужений тренер УРСР (1977 р.). Один із кращих воротарів радянського гандболу 60-х років. Учасник чемпіонатів світу 1964, 1967 років. Провів у складі збірної СРСР 62 міжнародні ігри..."
Не багато шанувальників гандболу знають, що Цапенко – уродженець Бердянська. У приазовському місті пройшли його дитячі та юнацькі роки, там же він закінчив машинобудівний технікум. Можливо, Валентин і став би згодом фахівцем з ремонту й монтажу верстатного устаткування, якби не його любов до спорту.
Втім, спочатку мова йтиме не про гандбол. Першим і, можна сказати, серйозним захопленням Валентина Цапенка був волейбол. Тринадцятилітнім хлопчиськом він прийшов у місцевий «Спартак» до чудового тренера Костянтина Семеновича Паскова. І той не тільки довів його майстерність до рівня члена збірної області, а й переконав у необхідності вступу до інституту фізкультури.
На початку 60-х Цапенко, студент денного відділення КДІФК, грає за волейбольну збірну вузу, залучається навіть до учбово-тренувального збору в складі київської команди майстрів «Локомотив»... Ну, а в гандбол, як вважає сам Валентин Олександрович, він потрапив випадково, але не в останню чергу внаслідок того, що саме в ті роки цей вид спорту переживав справжній бум у столиці України. Настільки підвищений інтерес до цієї гри забезпечив невичерпний ентузіазм завідувача кафедрою спортивних ігор інституту фізкультури Євгенія Івахіна, котрий на той час очолював не тільки інститутську команду, що успішно виступала у всесоюзних турнірах, а й чоловічу збірну країни.
В одній групі з волейболістом Цапенком вчилися кілька перспективних гандболістів. І, коли в другій команді вузу, що брала участь разом з першою в чемпіонаті міста, з'явилася вакансія воротаря, вибір припав на Валентина. Мабуть, не залишилася непоміченою його надійна гра в захисті у волейбольних двобоях.
— Відверто кажучи, — згадує Валентин Цапенко, — я не дуже хотів дебютувати в незнайомому для мене виді спорту. Спочатку відмовлявся, але, зрештою, піддався: після того, як у фінальному матчі чемпіонату між першою й другою командами нашого інституту я парирував п'ять семиметрових кидків, і дублери виграли ту зустріч, Івахін влаштував рознос «основі», за яку виступали такі визнані майстри, як Володимир Кобзар і Микола Морозов. А мене розпорядився перевести з волейбольної спеціалізації на гандбольну. Щоправда, я ще довго не міг погодитися з думкою, що волейбол відійде на другий план, і відвідував тренування обох команд. Одним словом, спорт у моєму режимі дня був присутній з восьмої ранку до пізнього вечора... Коли ж основний воротар нашого «Буревісника» Юрій Шебалкін (до речі,він багато чому мене навчив), прийняв запрошення московського «Труда», я почав усвідомлювати перспективу, що відкривалася переді мною, і вже повністю присвятив себе гандболу.
Два роки по тому Валентин Цапенко вже захищав кольори «Запоріжалюмінбуду». На той час він виконав норматив майстра спорту, неодноразово запрошувався до збірної СРСР. Однак, перш ніж стати основним її воротарем, довелося витримати конкуренцію з боку Джемала Абайшвілі з чемпіонського складу тбіліського «Буревісника», що делегував до збірної країни також таких самобутніх гравців, як Джемал Церцвадзе й Лері Картозія. «ЗАБ» був представлений Юрієм Рєзниковим, Валерієм Зеленовим і Геннадієм Попадчуком. Саме вони й умовили Валентина переїхати до Запоріжжя.
У складі «ЗАБу» Цапенко виступав протягом 12 сезонів. В 1964 році став володарем срібної медалі, в 1965 і 1968 - бронзових нагород чемпіонатів СРСР. Його груди прикрашав знак «Почесний майстер спорту». Неодноразово протягом ігрової кар'єри Валентина визнавали кращим голкіпером країни. І лише в 1975-у, отримавши тяжкої травми (відразу два ушкодження меніска лівого коліна), він змушений був завершити активні виступи у великому гандболі.
На той час за плечима Валентина Цапенка були два чемпіонати світу. В 1964 році збірна СРСР фінішувала п'ятою, три роки по тому піднялася на четверту сходинку.
— У нас тоді «атомна» команда була, — не без гордощів говорить Валентин Олександрович. — Церцвадзе, Пхакадзе, Мазур, Рєзников, Климов, Соломко, Зеленов... На жаль, у півфіналі не налаштувалися належним чином на двобій з датчанами, яким, на мій погляд, ані чим не поступалися, і програли - 12:17. Якби виграли - могли б і за «золото» посперечатися зі збірною Чехословаччини.
На чемпіонат світу-70 у Францію Цапенка не взяли, хоча один з наставників збірної СРСР Яніс Грінбергас наполягав на цьому. Але його помічник Анатолій Євтушенко зробив ставку на малодосвідчених тоді ще Михайла Іщенка і Яна Вілсона. У підсумку - дев'яте місце...
Тренерську діяльність Валентин Цапенко починав у рідному «Запоріжалюмінбуді» як директор дитячо-юнацької спортивної школи. А оскільки база її на той час не витримувала ніякої критики, довелося безпосередньо займатися й будівництвом Палацу спорту тресту.
І отут раптом про Цапенка зненацька згадав Анатолій Євтушенко, той самий, котрий свого часу відмовився від його послуг як воротаря. Протягом 17 років, аж до розвалу СРСР, Валентин Олександрович працював з воротарями збірних команд країни. Він допомагав удосконалювати свою майстерність таким голкіперам, як Микола Томін, Михайло Іщенко, Олександр Шипенко, Микола Жуков, Михайло Юзько, Микола Плюйко... Збірна СРСР у той період завоювала «золото» Олімпіад у Монреалі та Сеулі, «срібло» Ігор-80 у Москві, титул найсильнішої команди світу в 1982 році...
Багаторічна праця тренера воротарів була гідно оцінена. В 1977 році Валентину Цапенку присвоїли звання заслуженого тренера республіки, п'ять років по тому - заслуженого тренера СРСР, нагороджений він також медаллю «За трудову відзнаку».
Працездатність цієї людини вражала. Постійні роз'їзди зі збірною по різних турнірах, учбово-тренувальні збори не стали перешкодою на шляху до ще однієї мети. Він був твердо переконаний, що великий спорт вимагає й чималих знань, особливо від тренера, і вважав за необхідне для себе закінчити аспірантуру при Київському інституті фізкультури. Успішно захистившись в 1992 році, Валентин Олександрович став кандидатом педагогічних наук.
Як це не парадоксально, але постійна робота в штабі збірної СРСР мала й свої мінуси. У той час як менш досвідчені колеги їхали працювати за рубіж, Цапенко й мріяти про це не міг - потрібний Батьківщині. Але ж надходили вигідні пропозиції від клубів Швеції, ФРН, Франції... Своєрідною віддушиною були лише відрядження на кілька місяців до Іраку, Йорданії, на Мальту, куди Валентин запрошувався як тренер-консультант...
Не склалася у Валентина Олександровича робота на посаді головного тренера чоловічої команди ЗІІ. Цей колектив тоді переживав період зміни поколінь, а результат вимагався високий... Та й як наставник воротарів Цапенко опинився не при ділі, коли відбувся розпад Союзу. Багатющі досвід і знання цього фахівця виявилися непотрібними ані Росії, ані Україні. Втім, подібна доля спіткала не тільки його...
Нетривалий період Валентин Цапенко очолював учбово-спортивний відділ обласного спортклубу «Гарт», але гра, якій він присвятив практично все життя, там не культивувалася. Коли ж у 1996 році від голови правління ВАТ «Мотор Січ» В'ячеслава Богуслаєва надійшла пропозиція попрацювати в жіночому гандбольному клубі, Валентин Олександрович із радістю відгукнувся. З його приходом у «Мотор» в 1996 році помітно додали в майстерності голкіпери першої команди, гідний резерв для неї підростав у «Моторі-2», з яким також працював Цапенко...
Однак Валентин Олександрович приймає рішення докорінно змінити поле своєї діяльності й присвятити себе науковій праці й підготовці спортивних кадрів: восени 2000 року він дебютує на кафедрі спортивних ігор Запорізького держуніверситету з читанням лекцій із загальної теорії й методики спорту.
— Валентине Олександровичу, чи виправданим був цей вибір? – запитую ювіляра.
— Ці вісім років були для мене досить плідними. У Запорізькому національному університеті, де набув статус доцента, професора, а з початку нинішнього навчального року перейшов на кафедру управління фізичною культурою та спортом ЗНТУ.
— Ви завідуєте кафедрою?
— Мене керівні посади й організаційна робота, що з ними пов’язана, сьогодні не цікавлять. Стан здоров’я вже не той, що колись. Позначилися навантаження тих часів, коли я активно займався гандболом, і багаторічної тренерської роботи в штабі збірної СРСР. Професіональний спорт, на мій погляд, ще нікому не гарантував відмінного здоров’я, а тільки завдавав йому шкоди. Тож мене більше влаштовує звичайна викладацька робота. Адже є достатні знання й досвід, які я охоче передаю молодому поколінню.
— Ваш зовнішній вигляд аж ніяк не свідчить про поганий стан здоров’я. Яким чином підтримуєте оптимальну форму?
— День я починаю з ранкової зарядки з певним навантаженням. Це мені додає впевненості, без чого неможлива викладацька, а також наукова діяльність. Протягом останніх восьми років я підготував понад сто науково-методичних робіт, у тому числі п’ять – під грифом Міністерства освіти і науки України. Підготував також до друку дві монографії.
— На ваш погляд, ви усього досягли, про що мріяли?
— Межі мріям і цілям немає. Але коли досягаєш певного результату в тій сфері, в якій працюєш, тебе переповнює відчуття власної корисності для суспільства.
— Кого із нинішніх запорізьких гандбольних голкіперів можна вважати гідними нащадками воротарської слави Михайла Іщенка, Олександра Шипенка, Якова Спекторова і, звичайно ж, Валентина Цапенка?
— Вважаю висококласним стражем воріт голкіпера збірної України Євгена Будка, який тривалий час захищав кольори «ZTR», а нині – підмосковного клубу «Чеховські ведмеді». На жаль, решта не дотягують до його рівня. Деякі ще молоді, і в них ще все попереду, а досвідчені не демонструють потрібної стабільності. Користуючись нагодою, хочу побажати нинішньому поколінню запорізьких гандболістів підвищення спортивної майстерності, досягнення високих цілей. На жаль, висококваліфіковані гравці нині шукають кращого життя за межами нашої країни, оскільки в нас немає тих умов, які їм пропонують зарубіжні клуби. Залишається чекати кращих часів.
На фото: ювіляра вітає начальник Запорізького обласного управління з фізвиховання та спорту Микола Авраменко.
Немає коментарів:
Дописати коментар